«Ти розумієш, що ти жінка, проте тебе більше ніхто не обіймає.» - Тетяна Корнійчук

 Прослуховуючи монологи вперше, без звуку та монтажу, мені чутно, як кожна героїня ковтає повітря. Повітря, просочене безсиллям, болем та незвіданістю завтрашнього дня. Це дуже зворушливо чути, коли людина відхиляється від мікрофону, плаче, а потім повертається до нього знову. Я тішуся, що кожна сама собі обирає формат: хтось розповідає повну історію, хтось — уроки, які вдалося засвоїти, а Тетяна поділилася своїми "опіками" — речами, що залишили відчутний спогад до сьогодні. Це не просто набір спогадів — це речі, які тепер назавжди будуть одночасно наповнювати болем і паралельно мотивувати на довіру до Бога. Це коротка, але дуже тонка розповідь про те, якою стає жінка, коли гине її чоловік. Про те, як бути дружиною, яка більше не піклуватиметься, і мамою, яка не зможе стати татом для своєї дитини. Тетяна розказала що навчилась сама собі купувати квіти, сама справлятись з господарством, але татом бути не зможе. Тетяна каже що час не вилікував, але відкрив нову людину, яка далі бачить як Бог використовує її для життя та служіння.